Пливе по світу біла наша хата

На передньому плані сцени малюнок, на якому зображений журавель над морем, вдалині берег, пам’ятник Свободи, освітлений променями сонця.

На окремому аркуші – великими літерами епіграф до теми:

У всіх людей одна святиня, куди не глянь, де не спитай.

Рідніша їм своя пустиня,

аніж земний в чужині рай.

Нема без кореня рослини,

а нас людей  без Батьківщини.

М. Чернявський

І. На сцені-група дівчат в українських вишитих сорочках. Вони співають перший куплет пісні Б. Лепкого «Чуєш, брате мій».

Чуєш,брате мій, товаришу мій.

відлітають сірим шнурком журавлі у вирій.

Чути: кру-кру-кру, в чужині помру,

заки-море перелечу, крилонька зітру 

Ведуча. Відлітали журавлі у вирій... Відлітали, шоб більше не по­вернутись. Плакали журавлі... Безмірна туга і печаль роз­носилися по всьому світу від того плачу. Серце зранене ще­мить, тужить, скочується пекуча сльоза скорботи у роз'ятре­не тіло матері-України.

Хто ж ті журавлі,що не дочекалися весни на Батьківщині і розлетілися по світу? Цe наша українська діаспора, роз­кидана по америках, бразиліях, нових зеландіях, бельгіях... Та хіба всі притулки перелічиш? Пригорнімося помислами і душею до мудрого, чистого, помережаного зморшками болю чо­ла нашого єдинокровного брата-українця, якого доля з різ­них причин закинула у далекі світи. Зрозуміймо, що наша єдина праматір-Україна. а ми всі її діти.

Дівчата співають другий куплет пісні «Чуєш,брате мій»

Мерехтить в очах

безкінечний Шлях,

Гине, гине у тумані

слід по журавлях.

Чути: кру-кру-кру...

Історія української еміграції бере свій початок з часів кня­жих міжусобних війн і охоплює період Північної війни, коли Петро І зібрав в Пскові 18 тис. українських козаків і коли після Пол­тавської битви почалася інтенсивна еміграція населення України на спорудження Санкт-Петербурга.

З 16 ст. почалося масове переселення українців в Поволжя, на Урал, а з другої половини 19 ст. - у Сибір,  Казахстан, Киргизію, на Далекий Схід.

Україна стала регіоном Російської Імперії, звідки йшли найбільші переселенські потоки на Схід.

В радянський період, на початку 30-х років переселення з Укра­їни здійснювалось на принципово нових засадах.

Серед переселенців переважали противники радянської влади,або люди, яких ця влада вважала противниками. Загальнознаними стали такі табори-катівні тоталітарного режиму як Соловки, через які пройшло 5-6 млн. українців.

Різко зросла чисельність української діаспори в роки другої світової війни. Усього в повоєнні роки лише Із 7-ми західних об­ластей України було депортовано в Східні райони бувшого Радян­ського Союзу понад 1 млн. чол. або кожен 7-10 житель.

Масова еміграція українців за кордон почалася наприкінці 19 ст. в 1877 p. і в основному прямувала до Північної та Південної Америки.

II. На сцені стіл, застелений вишитою скатертиною. Заходять чоловік і жінка в гуцульському одязі.

Чоловік: Hy от, Ганнусю, дочекалися знову святої неділеньки. Можна трохи й відпочити, бо так тяжко наробилися на тижні, най пан-Біг бороне.

Жінка: Так, Миколо, тяжко робимо, а все-таки нині вже легше, ніж два роки тому, коли ми вперше стали на цю землю. Не дуже гостинно зустріла нас Канада у 1891 році. А ми сподіва­лися раю!

Чоловік: О, так, не гостинно! Але землю дали, а вдома ми ніц не ма­ли, гинули від голоду та нужди. Нас тоді зо сто чоловік з краю виїхало.

Жінка: Ти кажеш-дали землю, а яка то була земля?! Виділили кож­ному кусник диких хажів розміром 100 на 100 метрів і працюй. І корчували. І випалювали, аж тоді орали-сіяли. Та слава Богу, добре вродило, починаємо на ноги става­ти. Не пропали.

Чоловік: Бо українець ніде не пропаде. Він роботи не боїться, вміє терпіти, все зносити.

Жінка: То так, Миколо, але дуже я скучила за рідною хатою, за калиною в саду, за Карпатами,за нашими піснями. (Здалеку звучить тужний звук трембіти).

(Наспівує коломийку сумно)

Ой, немає краю, краю

понад Верховину.

 Хотілам би подивитись,

хоч одну годину.

Чоловік: Не сумуй, жінко, скоро Великдень, зробимо писанок гуцуль­ських, то так ніби дома побуваємо. Ачей ти не забула, як їх робити?

Жінка: Я то добре пам'ятаю. Як ми виїжджали, дві писанки зі собою взяли. Ось дивись (дістає і показує чоловікові писанки).

 Чоловік: (роздивляючись, наспівує)

Ой чия то дівчинонька по горі ходила.

Взяла в руки писаночку, води ся напила.

Ой, молоді легіники, де воли займете.

Загубила писаночку,чи ї там знайдете?

Ой, калино-калинонько,чом у лузі стоїш.

Ой ти, файна писаночко, чом сі мене боїш?

Жінка: Ой, Миколо, сниться мені наше село, гори, криниця в саду. Лишила я своє серце на Україні.

Пісня «Хата моя, біла хата...»

Наснилися мальви, рута-м'ята,

І скрип криничний журавля,

І смерекова отча хата.

Яку давно покинув я.

Наснився сад в веснянім цвіті.

Струнка смерічка край воріт.

І найрідніша в цілім світі

Матуся сива на дворі.

Смерекова хата

На крутій горі.

Як прийду до неї.

Коліном припаду.

Грудочку землі своєї

До уст прикладу.

Емігруючи в різні кінці світу, українці не губили рідну пісню, співучу українську мову, одяг і свята, обряди своєї землі, уважно слідкували за життям на Україні. З писан­ками за пазухою прийшли в Канаду українські переселенці.

Ось як пише про це Володимир Бровченко.

Читець: Хто віз сюди родину та зернину, хто тільки руки й очі, повні сліз. А от якийсь дивак із України за пазухою пи­санку привіз. Він не втаїв, не заховав на мисник ту перво­зданну гармонійність фарб. Чи то згубив, чи то поклав нав­мисне коло дороги свій химерний скарб. Переселенці корчу­вали хащі, щоб хліба дав диявольський гомстед, та прокли­нали житіє пропаще й не відали, що писанка росте. Тоді спинятись стали, як мала та писанка півнеба зайняла.

Ведуча:  Поет розповідає про 20-ти метровий пам'ятник писанці у Канаді поблизу Едмонта. Автором його був Віктор Цимбалюк. До речі, саме в Канаді стоїть пам'ятник жертвам голо­домору 33 року, а не в Україні.

В Канаді посаджено дубок в пам'ять про Чорнобиль.

IІI. (Виходять на сцену три емігрантки з Австралії. Вони діляться спогадами).

Перша: Австралія привітала нас холодом. Залізні бараки, залізні ліжка, на яких лежали солом'яні матрасики: 3 ліжок - праворуч, 8 ліжок - ліворуч, а посередині прохід.

Другa: Так. 8 жінок - ліворуч, 3 - праворуч, а посередині - роз­пач.

Третя: Уряд Австралії з нами не церемонився: доручали найтяжчу роботу, розлучали родини. Декого відіслали до Тасманії, декого до Сіднея, нас - до Мельбурна.

Перша: І знову бараки. І знову сотні людей без Батьківщини, без прав, без мови.

(Cпiвають пісню «Лелеченьки»)

З далекого краю

Лелеки летіли,

А в одного лелеченьки.

Крилонька зомліли.

Висушила крила

Чужина проклята.

Візьміть мене, лелеченьки,

На свої крилята.

Другa: Але назагал люди пристосувалися і до чужої мови, і до чу­жих обставин,  і до незвичайних праць.

Третя: Але вони снили Україною, зберігали її мову, традиції, пісні і танці. Себе українцями зберегли. Синівську любов в душі леліяли.

Звучить пісня «Марічка».

IV. Наступна дія відбувається в прибраній світлиці.

Мати: Нині купили ми той будинок, полагодили, розбудували. Буде гарний музей українських еспонатів. Позбирали одяг, україн­ські книжки.

Батько: А де ви гроші взяли?

Мати: Наші членкині з Союзу українок робили вареники й продава­ли, складали долар до долара. Робили базарчики, продавали книжки, листівки. А ще хочемо зробити виставку до дня пам'яті Т.Шевченка. Відкрили школу для дітей українських емігрантів, вчать вони рідну                                 мову, культуру, тан­цюють, співають українських пісень.

Батько: Так, зараз Шевченківські дні. Де наш «Кобзар»? Той, що з України привезли? (жінка подає «Кобзар»). Почитай-но мені щось.

Мати:  (розкриває і читає):

«Нема на світі України,

Немає другого Дніпра,

А ви претеся на чужину

Шукати доброго добра».

0, Боже, які слова: «Нема на світі України...» (задумується).

(Вбігає дівчинка).

Дівчинка: Мамо, подивись, а я калини нарвала, щоб прикрасити пор­трет Шевченка. Адже в тій далекій Україні портрет Шев­ченка прикрашають калиною, так мамо?

Мати:  Так, донечко, давай вшануємо Кобзаря нашого хоч калиною (прикрашають).

А я віршик склала про Україну.

Мати:  Прочитай його.

Донька: Україно! Люба ненько.

За тобою тужить

І моє серденько.

Хоч і не була ніколи

Я на Україні.

Але часто сняться мені нині:

Чорнобривці, верби і тополі.

 І волошки на пшеничнім полі.

Кущ калини на квітучім лузі.

За тобою, Україно.

Серце завжди в тузі.

Дуже хочу побувать

В країні, моїй славній, милій Україні.

Мамо, а ми колись поїдемо на Україну?

Мати:  Може й поїдемо.

Донька: А яка та Україна, мамо? Я ніколи її не бачила.

Мати:  Україна, доню, це край де тихі води і ясні зорі, білі хати, лани золотої пшениці.

Батько: Але Україна - це край смутку і краси, країна, де най­більше люблять волю і найменше її мають, країна гарячої любові до народу, довгої вікової боротьби за волю, за високі могили в степу.

Мати:  Але Україна - це батьківська хата, небагата, непишна рідна, з потемнілою солом'яною стріхою і чорним димарем, а біля хати на причілку - яблуня з червонобокими яблуками, а навколо яблуні - квітник, а далі - біля дверей, стаpa гілляста верба і за вербою - клуня, за клунею - сад.

Звучить пісня "Хата, моя біла хата" (П. Шкуплети).

Звучить полонез Огінського.

Виходить Україна, сумна, зажурена, в чорній хустині

Україно, доню моя,

пташко полохлива.

Куди се тебе замчали необачні крила?

Перед тебе щасна доля з карими очима,

а довічная неволя стоїть за плечима.

Полинула в чужу землю

з рідної Вкраїни,

проміняла рідну сім'ю

на чужу чужину.

 Веселися, утішайся,

поки молоденька

нехай тужить по дитині

На Вкраїні ненька.

А як брови полиняють,

личенько змарніє,

щемітиме вбоге серце,

поки заніміє.

Щемітиме вбоге серце,

що рідну родину проміняла

на зрадливу, невірну чужину.

Гірка, гірка серцю,

зрада дома на Вкраїні.

а ще гірша, а ще тяжча -

на чужій чужині.

Будеш плакать,

в землю битись,

долю проклинати, не почує,

нe розважить старенькая мати.

Ой, нехай вона не чує,

ой, нехай не знає,

як дитина погибає у чужому краю.

Лягай, мати, спочивати

в темну домовину,

не вернеться безталанна

донька в Україну.

V.    Пісня «Летіла зозуля»

Ведуча: Труднощі поволі минали, українські поселенці зуміли да . собі раду, стали жити краще, але туга не минала, а. навпаки, більшала. Про це пишуть поети та письменники, яких у свій час доля розлучила з рідною землею, закинув­ши їх на чужину. Це і Євген Маланюк, і Олег Ольжич, і Святослав Гординський, і Олекса Стефанович.

Із вирію вертають журавлі

На землю рідну, милу і жадану.

Щоб болі всі і всі свої жалі 

Залікувати, як лікують рани.

Вірш Олега Ольжича «Уймають біль єдині сни».

Жінка: Минає ніч. А я заснуть не можу.

Все мариться далекий рідний край,

де квітнуть мальви, полум'яні рожі,

а попід вікнами духмяно квітне май.

Наше село та прадідівська хата

часто з'являються в моїх думках,

І дах солом'яний, від років волохатий.

і горобці у стрісі по кутках.

Степ за селом розкішний і безкраїй.

Де Біла Тиса хвилями біжить.

0, Батьківщино, милий рідний краю,

як за тобою серденько болить.

Біль все життя тихенько в серці ниє.

Та за минулим бідкатись дарма,

дитинства рай лиш в спогаді і мріях,

а в дійсності давно його нема

(виймає дитину з колиски, пригортає до грудей, співає пісню «Виростеш ти, сину»)

Читаці: Не заздрю тим, хто має дивну вроду,

кому до ніг кладеться цілий світ.

Мине краса, як камінь кане в воду,

безслідно щезне, наче пустоцвіт.

Не заздрю багачам,

в котрих мільйони,

хто є в житті

Фінансовий мастак.

Вони бездушні, мов хамелеони, -

готові всіх продати за п'ятак.

Не заздрю й тим,

що за величність чину

гризуться, мов собаки за смітник,

я заздрю тим, що мають Батьківщину,

родину й друзів, відданих повік.

Ведуча: Не будемо заздрити їх достатку, бо попри все їх заможне життя, якого ми ніколи не мали, у нас з вами є те, чого їм завжди бракує – вітцівшина (батьківщина): родина - близька чи далека, та стежина, де лишилися сліди наших батьків, дідів,- прадідів, оселя, криниця, берег, усе те рідне, приємне, туди стомлені ми йдемо відпочити душею святий день.

«Пісня далекого краю» сл. Бровченка, муз. Білаша

Яке б мене не терло люте лихо,

домівки світ у серці не зачах.

Давно не має батьківської стріхи,

а мамине оте благання тихе

я і до нині чую по ночах:

- Не покидай мене, моя дитино,

і отчого подвір’я джерело.

На світі є одним-одна Вкраїна,

твоє життя, і правда, і крило.

( на фоні мелодії «Повій вітре, на Вкраїну»)

Читець:   Розігнала доля нас по світу.

Як той вітер листя восени,

не дала нам ані дня радіти,

не дала нам сонця, ні весни.

Коротаєм вік свій на чужині

І скриваєм наш сердечний біль

Гей, повій же вітре з України,

принеси нам запах рідних миль.

Ой ти доле, нещаслива доле,

не зупинить вітру цього час,

 зашумить ще українське поле

І Великдень прийде ще до нас.

VI. Ведуча: Навіть коли в людини є все для нормального життя, але немає Батьківщини, то не може бути й щастя. Минають роки, люди не бачать рідного краю, а душі їх рвуться і линуть до нього. У запізнілій шанобі схиляємо голови в каяті перед своїм братом-українцем за його розбиту долю і впускаємо ( теж із запізненням) його шире слово в свою хату, до свого серця.

Тож пам'ятаймо про тих, хто зараз далеко від нас, але завжди був і є з нами, допомагає в скрутний для нас час розбудувати Україну. Цінуймо їх, як цінуємо найвищі свя­тині: слово матері, грудочку рідної землі, яка ніколи не ляже пером птаха на домовині українця, що пішов у небут­тя з далекої чужини. Як славу і пісню калинову. А ще, як вічний символ українства - золотий колосок пшениці, що тягнеться до чистого голубого плеса неба.

Ми, які живемо на Україні, повинні пишатися цим і ро­бити все для розквіту вільної незалежної України.

( Hа сцені розгортають прапор України ).

(Звучить пісня «Україно»).

Ведуча: Шануймося... Бо ж одного роду ми є. Бо ж одна в нас мо­литва до матері-України.

(Дівчина-Україна на Фоні розгорнутого прапора. У записі звучать церковні дзвони. Біля «України» з двох боків по три дівчини із запаленими свічками).

Перша: Станемо на коліна перед матір’ю-Україною і помолимось, як матері Божій.

Друга: Станемо на коліна перед Матір'ю. І душею засвітимось праведно, як на сповіді.

Третя: Станемо на коліна перед Україною і виростемо духом, аж до небес.

Четверта: Свята година молитви і сповіді встає з чистоти матінки-Землі і пречистого світла батька-Неба і зоріє в тому сяйві українська душа, і являє молитву, сповідь у слові шепоче його споконвіків так довірливо, тихо, що слово з України чути на цілий світ.

П’ята: Слово тихе, а громом гримить із сивих століть, і пробиває тюремні мури, і не дає заснути в дні сущому, слово сяйливе, бо з Сонця благословилося.

Шоста: Слово пророче світить Україні крізь морок віків, темінь неволі і потоків сліз, з усіх земель, усіх континентів, це був, є і буде українець. Цe слово - молитва до Бога за Україну.

Гімн «Боже, великий, єдиний».